За що я дякую феміністкам. Колонка до дня боротьби жінок за рівні права

Колонка Валерії Печеник

Я – дружина, мама двох дітей (майже два роки у відпустці по догляду за дитиною) і я феміністка. Якщо попереднє речення викликало у вас подив чи відчуття внутрішнього конфлікту між переліченими мною статусами, то цей текст для вас. 

На календарі ось-ось 8 березня і якщо ви думаєте, що це день про тюльпани і “свято весни й краси”, то цей текст для вас.

Зрештою, якщо ви думаєте, що фемінізм – це про патологічне чоловіконенависництво, або ж переконані, що жінки наразі мають абсолютно рівні з чоловіками права, то цей текст теж для вас. 

Із нагоди дня солідарності жінок в їхній багаторічній боротьбі за рівноправ’я (а саме цим первинно було 8 березня, поки радянська пропаганда не вирішила підмінити поняття) хочу подякувати борчиням за права жінок, які роками по крихті йшли до того, аби сучасні жінки в більшості країн світу почувалися особистостями й набули суб’єктності в очах суспільства, держави та насамперед – чоловіків. І мене дивує, чому тут, в центрі Європи, досі знаходиться чимало навіть і самих жінок, які не пов’язують власний статус та можливості зі здобутками фемінізму. Нерідко доводиться чути щось зверхнє щодо феміністок. Але не визнавати їхньої ролі в нашому суспільному добробуті – це приблизно те саме, що не визнавати гравітації. І хоча гравітація у жоден спосіб не страждає від вашого невизнання, феміністичний рух був би значно ефективнішим, якби більше людей проявляли солідарність чи, принаймні, не приписували його здобутки будь-чому іншому, крім цього самого руху. 

У боротьбі за рівні права солідарність не завадила би, бо багато завдань попереду. Наприклад, вирівнювання оплати праці (так, якщо ви не знали, то в Україні за одну й ту саму роботу жінка отримує на 22% менше за чоловіка й це не я вам кажу, це каже офіційна статистика, а Уряд з нею погоджується, висловлює стурбованість та обіцяє все вирівняти, але якщо судити з темпів виконання цих обіцянок, це станеться років за 40). Або ж подолання стереотипів щодо домашнього чи гендернозумовленого насильства. І не серед якихось умовних людей, а насамперед серед цілком конкретної групи – правоохоронців, прокурорів, суддів, які у більшості своїй досі думають категоріями “сама винна”, “провокативне вбрання” тощо. І це знову не мої фантазії, а результати фахових досліджень, які демонструють упередження правоохоронної системи щодо жінок які потерпіли від насильства. Або ж монетизація чи, принаймні, адекватний розподіл неоплачуваної домашньої праці. Наразі українки присвячують домашній роботі 43 години на тиждень. Якби монетизувати це за мінімальним тарифом на 2021 рік (а це, згідно з бюджетом, 36,11 грн/год), за таку роботу можна було би отримати понад 6600 грн на місяць. Але ніт. 

Тому рухові за права жінок належить зробити ще чимало роботи, а я ж тут збиралася за дещо подякувати. 

Найперше – це за суб’єктність. У мене дві доньки і якби вони народилися років 150 тому, я би не надто заздрила їхній долі. Якщо спростити і дуже узагальнити ситуацію, то не так давно, коли в родині народжувався хлопчик, то з’являлася особистість, людина, нащадок сім’ї. Коли ж народжувалася дівчинка, то з’являвся актив. Актив, у який ти інвестуєш, аби була максимально придатна для обмеженого кола задач та приваблива, щоб в результаті цих інвестицій вигідно віддати її заміж і збагатити сім’ю статками чи впливом. У частині країн ситуація такою лишається й досі. На щастя, в Україні мої доньки мають беззаперечне право на повагу до себе та свої бажання, на освіту, на вибір цілі життя, на будь-що, на що мають право сусідські хлопчики. І це здобуток феміністок, за що їм уклінно дякую. 

І я дякую їм за те, що в Україні нарешті скасували список заборонених для жінок професій. Так, ви могли про таке не знати, але ще 5 років тому у нас на рівні законодавства для жінок були заборонені 450 професій, які вважалися не під силу українкам (розкажіть про це моїй бабусі з гірничим підземним стажем!) Тепер хоч пілотесою, хоч прокатницею, хоч водійкою автобуса на понад 14 пасажирів. І це не жарт, така заборона донедавна дійсно існувала.

Звичайно, варто подякувати також за виборчі права, право на освіту та майно. Варто подякувати, що після сотні років з виборчим правом жінки не лише голосують, але й отримують, принаймні, чверть мандатів у органах влади, стають міністерками чи головами рад.

Подякувати борчиням за рівні права варто й за те, що сучасним українкам можна виходити заміж, а можна й ні, можна народжувати дітей, а можна обрати шлях чайлдфрі. Взагалі якщо ви думаєте, що фемінізм – це про те, що обираєш свою кар’єру та мрії замість сім’ї та виховання дітей, то в мене для вас чудова новина! Фемінізм – це в принципі про вибір, а яким він буде, вирішувати лише самій жінці. Саме тому я, поставивши кар’єру на паузу й виховуючи маленьких доньок, не відчуваю жодного внутрішнього конфлікту в тому, аби почуватися феміністкою. Бо це мій вибір, that’s the point!

Багато років та навіть століть було прийнято вважати жінку чоловічим аксесуаром: без амбіцій, власної думки, вибору, зрештою без права на власне тіло, бо ж народжувати дітей – обов’язок, а не вибір. Але щойно ми вибороли якусь частину прав, за останні кілька поколінь зрівняли чимало позицій із чоловіками, як навіть самі жінки забули, кому завдячують цими можливостями. А я хочу нагадати, що без феміністок та феміністів, котрі роками виходили на марші, страйкували, проводили інформаційну роботу, готували та впроваджували реформи, давали інтерв’ю, писали книги, проводили дослідження та опиралися шаленому тиску, нічого з усього названого вище ми би не мали. Скоріше за все, якщо ви жінка, ви би навіть цього тексту не читали, бо я не мала би шансів його написати й опублікувати, а вам – матері та «берегині домашнього затишку» – не належало би читати пресу, бо “навіщо забивати серйозними темами цю симпатичну голівку”. Тож вітаю з днем боротьби жінок за рівні права та бажаю не мати амнезії чи ілюзій щодо ролі феміністок в житті кожної з нас.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.