Язичництво і християнство: тадиції Великодня на Бойківщині

Одне з найбільших свят у році сьогодні святкують християни східного обряду – Воскресіння Сина Божого. Великдень люблять і дорослі, і малі, а наші предки вкладали в нього ще магічні вірування.

ІА Дивись.info розповість про те, як святкували світлий празник на Бойківщині, а також про традиції і звичаї бойків,  що подекуди збереглись і донині.

Етнолог Світлана Боян-Гладка працює в Прикарпатському національному університеті. За походженням – бойківчанка, а науковий ступінь кандидата історичних наук захистила, написавши дисертацію на тему «Весняно-літня календарна обрядовість бойків (кінець ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст.)». Здійнила чимало етнографічних експедицій на Бойківщину, де записувала звичаї, традиції, обряди, вірування місцевого населення і досліджувала симбіоз традиційного народного і церковного календарів.

Каже – відхід від язичницьких до християнських звичаїв йшов роками. Багато дохристиянських традицій збереглось і донині.

«Чим далі в гори – тим більше традицій і вірувань. Вони зберігають їх. На рівнинних територіях християнство прийшло набагато швидше. А люди, котрі не хотіли приймати християнство – втікали в гори, подалі від цивілізації і робили так, як і раніше: вірили в Перуна і Дажбога. Воно й сьогодні так є. На рівнинних територіях не культивують зливання воску чи ворожбитів, мольфарів і градівників. А далеко в горах це ще зберігається. Це говорить про те, що християнство доходило туди досить повільно.

Бойки (як і інші етнографічні групи – лемки, гуцули), крім своєї релігійності, є дуже забобонними. Так, вони дуже вірять у Бога, дуже моляться. Але, крім того, й дуже бояться злого, який в їхній уяві мешкає в темних лісах, нетрях чи бояться злих духів, домовиків. У них присутнє явище дуалізму – поєднання язичницького і християнського. Будучи ревними християнами, не відкидають всіх язичницьких пережитків», – каже Світлана Боян-Гладка.

Свято, до якого потрібно добре підготуватися

Готувались бойки до Великодня заздалегідь, ще з початком Великого посту, розповідає Боян-Гладка. Потрібно було себе очистити як фізично (постом), так і духовно – молитвою.

«Бойки – дуже богомільні люди. Вони знали, що скоро прийде смерть і треба дуже строго дотримуватись всіх уставлених християнських канонів – молитися, постити. Перед тим, як починався Великий піст, господиня вимивала весь посуд окропом або навіть і спиртовим розчином. Іноді навіть хтось протирав спиртом зуби, щоб на наступний день вже споживати виключно пісну їжу», – розповідає етнологиня.

Науковий співробітник музею «Бойківщина» Мар’яна Кальмук-Дудар теж наголошує: до святкування Великодня на Бойківщині передувала серйозна підготовка протягом кількох тижнів. Жінки малювали й упорядковували хати всередині та назовні, мастили глиною земляну підлогу, прали одяг.

«У Велику п’ятницю, день похорону Ісуса Христа, бойки ніколи не виконували важкої праці. Двері церкви в той день не зачинялися, а люди не відходили від плащаниці. Дзвони замовкали, натомість при обході навколо церкви хлопці калатали з допомогою саморобних дерев’яних «калаталок». У давнину біля церков розкладали вогнище, яке горіло аж до неділі» – пише  Кальмук-Дудар.

Найбільш ретельно великоднього посту дотримувалося старше покоління, наголошує Світлана Боян-Гладка.

«Вони були переконані: якщо не дотримуватись усталених християнських норм, то на тому світі їм буде дуже зле. По гірських селах і досі зберігають такі традиції. За моїми спостереженнями, молодь у цих гірських селах цього вже не дотримується і не хоче дотримуватись.

Фото: Swjatoslaw Fot

От чого молодь радо дотримується – обновки до Великодня. Кажуть, що обов’язково має бути щось нове. По селах люблять дотримуватись цієї традиції. Хоча раніше такого не культивували. Старожили розповідають, що мали святкові вишиванки та недільний чистий одяг і його вдягали на Паску. А ці традиції про новий одяг з’явились вже в радянські часи», – веде далі пані Світлана.

Великоднє меню

Пережитки язичництва можна побачити і в формуванні великоднього кошика – деякі освячені страви згодом використовували для різних ритуалів.

«Сіль освячують з метою відвернути нечистого чи злого духа. Навіть іноді на Великдень освячують і дикий мак – на стіл кладуть і обсипають ним довкола хати і худобу також. Більшість, з ким я розмовляла, ставлять на дно кошика мак, хтось ставить і картоплю, зерно, щоби був кращий урожай», – розповідає Світлана Боян-Гладка. – На Великдень споживають здебільшого традиційні страви. Хтось із заможних селян фарширував поросят крупами. Хоча раніше таких м’ясних виробів, як зараз, не було. Коли я опитувала тамтешніх мешканців, то вони розповідали, що ковбаса вже з’явилась переважно десь після Другої світової війни або в міжвоєнний період. До того часу це була кишка-кров’янка, кусок м’яса копченого або дуже часто – вареного. І воно мало бути на кістці. Кістка вважалась дуже корисною і ставала в нагоді для народної медицини. Як боліли кістки кінцівок, то обводили три рази тою кісткою місце, де боліло, і вірили, що вже боліти більше не буде.

Стосовно пасок – раніше святили дуже багато пасок, не так, як зараз – ставлять у кошик лише одну. Випікали багато пасок і всі, які напекли, несли до церкви святити. Кожен член сім’ї ніс паску зав’язану у білому полотні чи хустині».

Мар’яна Кальмук-Дудар зауважує, що в гірській частині Бойківщини паски пекли великі й переважно із житнього борошна. Багатші господарі спеціально для паски купували біле пшеничне борошно – «петльовану муку». Тісто саджав у піч ґазда. Паски були справді велетенськими, діаметром до півметра. Інколи тісто так високо підходило, що для того, щоб витягнути паску, доводилося розбирати «челюсті» – отвір до печі. Така велика паска не вміщалася до жодного кошика. Літні бойки переповідають, що у давнину паски несли на плечах до церкви на великому обрусі або навіть везли на возі.

Втім на відміну від гуцулів, які їдуть паски святити на конях, вбрані у своєму гуцульському вбранні, у бойків коні не були поширеним явищем, більше воли, розповідає Світлана Боян-Гладка. А паску вони ходили святити пішки.

«Освячені яйця споживали найперше. Не паску, а власне свячене яйце. Його також різали по особливому. Ділили його подекуди на кількість членів сім’ї, хтось різав на дві половини. Хтось різав навхрест, тобто на чотири частинки. Але здебільшого ділили по шматочку на кількість членів сім’ї.

Далі споживали молочні страви – сир і масло. Вважали, що це дари природи, які не походять від діяльності людини. Це свідчить про те, що в нас, на Бойківщині, крім землеробства, також було розвинене скотарство. А ще – на продуктах малювали хрестики».

Бойківські писанки

«Писанки малювали природними барвниками. Крашанка завжди була червоною, а писанка – різних кольорів. Червоний колір отримували від лушпиння цибулі, фіолетовий – від цвіту бузини, зелений отримували від листя барвінку», – каже Боян-Гладка.

Писанки писали переважно жінки і дівчата під час Страстного тижня – пише Мар’яна Кальмук-Дудар.

«Як інструмент для нанесення орнаменту на яйце використовували або гусяче перо, або цвях, забитий у патичок, або трубочку, зняту з кінця шнурівки. Писанку писали воском на вареному білому яйці. Під час писання писачок тримали непорушно, а рухали лише яйце.

Бойкам притаманні свої неповторні ознаки писанкарського стилю. Бойківські писанки мають сувору красу й обмежену кількість кольорів. Ритмічне повторення, вільне розміщення на загальному тлі нескладних елементів підсилюють динамічність, лаконічність та простоту форми.

Невибагливий орнамент бойківських писанок містить найархаїчніші мотиви: спіраль, меандр, ромби, лінії-смуги, цятки. На східній Бойківщині побутував писанковий орнамент сорок клинців. Така писанка містила 40 рівномірних клинців-трикутників, переважно із зірочками всередині. Кожен трикутник мав певне значення і символізував певну подію: пори року, господарське життя. На Рожнятівщині побутували писанки з орнаментом сонця, місяця і зірок».

Гаївки або ж гагілки

Бойки любили водити гаївки, переконує  Світлана Боян-Гладка.

«Особливо у великодні дні, після ранкової святкової трапези, всі йшли біля церкви – діти і дорослі збирались на церковному подвір’ї. Молодь водила хороводи і співали гаївки, старші жінки спостерігали під церквою. Дзвони дзвонили без перестанку всі три дні. Дзвонили переважно молоді чоловіки. Вважалось, що кожен чоловік мав задзвонити у дзвін, бо мотузка від дзвону була символом росту. Коли сіяли різне збіжжя, господар мав піти потягнути за мотузку і подзвонити у дзвін. Інакше збіжжя рости не буде.

Писанки дарували як дівчата хлопцям, так і навпаки. Розповідали мені місцеві мешканці таку цікавинку, якщо дівчина подарувала хлопцеві писанку, то він вже мав на ній одружитись. А якщо він відмовлявся, то була страшенна ганьба для нього на все село. Було таке, що кілька разів бачились, сподобались одне одному і відразу сватів присилали. Не було так, як зараз – по кілька років зустрічаються.

Подекуди священники підтримують водіння гаївок. Але раніше так не було. Вважалось, що гаївки не мали християнського змісту, а швидше язичницького. Адже ще до прийняття християнства гаївка була символом весни. Коли йшло пробудження природи від зими – люди  збирались на околицях сіл і водили гаївки. Вже потім прийшло християнство і церковні служителі почали це відсікати. Ще пізніше – перенесли на великодній понеділок.

Загалом, крім гаївок, у бойківському Великодні ще багато залишилося від язичництва. Хоч зараз місцеві дуже ходять до церкви, сповідаються, але водночас це не заважає їм займатися ворожбою. У них присутній отой дуалім – і в Бога вірять, і в нечистого», – резюмує етнологиня.

Тетяна ЯВОРСЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.