Командир батальйону з Верхнього Висоцького Самбірського району сім років воює на сході без державних нагород

Це перше інтерв’ю цього неймовірного офіцера. Всі ці роки він залишався поза телевізійними камерами та включеними диктофонами.

Про це інформує Цензор.нет, пише Dailylviv.com.

“КОЛИ З ВІЙСЬККОМАТА ПРИЙШЛИ ПО БРАТА, МАМА СКАЗАЛА: “ІДІТЬ ГЕТЬ, ОДИН УЖЕ ВОЮЄ”

-У 2014 році, коли все тільки починалося, траплялися дивні випадки… Пам’ятаю, як вони сприймалися – наче кіно, – згадує майор Михайло Дзерин. – Ми тоді стояли базовим табором під Новою Ялтою під Маріуполем в посадці. КПП, блокпост, посадка… Приходить до блокпосту дядько в старому військовому камуфляжі і в чорному броніку – такий міліція тоді носила. Каже: “Ребята, уходите отсюда, даю деньги на билеты, уезжайте домой. Техника у вас старая, пускай здесь остается. Оружие тоже сбрасывайте”. Про нього доповіли з КПП, і мене відправив командир: “Іди, розберись, що за херня”… Дядько подивився на мої тодішні погони: “Лейтенант, я полковник ГРУ, у меня здесь везде снайпера. Уходите”. “Я такі рішення не приймаю”, – відповів. Поки повертався до командира, по радіостанції викликав свої екіпажі. А ми кожного вечора знімали клеми з акумуляторів, щоб саморозряду не відбувалося. У мене в куртці завжди з собою були два ключі – клеми знімати. Таке СТО на ходу. Викликав свої екіпажі, що бехи якраз крутили. Кажу: “Виїду на броні. Навіть якщо снайпери лежать, до них не менше кілометра відстань. Ми зможемо територію з ПКТ обстріляти”. З гармати не могли тоді робити постріли, щоб не налякати місцеве населення, лишній раз не привернути до себе увагу… Оголосили тривогу. Всі зайняли свої місця, екіпажі – по машинах. Доповіли комбригу. До нас ще й дві вертушки облетіли територію. Час іде, той дядько-сепар чекає, по вухах солдатам на КПП їздить. Вже пізніше, коли я знаходився під Новоласпою біля Старогнатівки, екіпаж вертушок їхав через наш блокпост. І у них чи машина поламалася, чи вони чекали когось, тому пішли до нас чай-каву пити. Розговорилися. Я згадав ту ситуацію. А це були хлопці якраз з одного з тих вертольотів. Вони і розповіли, що одну пару снайперів тоді таки знайшли. Червона машина стояла за горбочком. В неї сіли люди зі зброєю…

…Коли вертушки почали літати над нашим лісочком, дядько таки пішов. Це все було в березні 2014 року. А вже 9 травня я знаходився на блокпосту в Маріуполі. 1 травня нам прийшло розпорядження, що потрібно стати навколо міста. Ми туди і вирушили. Нашою задачею було перевіряти машини, пропускати містян, затримувати підозрілих… Кожного дня хтось приїздив до нас і розповідав про референдум, про те, що потрібно іти з Росією… Одного такого “агітатора” врятувало лише те, що він був з вагітною жінкою.

-Михайле, коли ти закінчив академію?

-У 2013 році, в серпні.

-Було у тебе відчуття, що буде війна, що ти потрапиш в реальні бойові дії?

-У мене не було.

-Чому ж ти пішов військовим шляхом?

-Я був молодим і дуже активним хлопчиною, який купив собі мотоцикл “Мінськ”, – посміхається комбат. – Мамі це дуже не подобалося. І вона сказала: підеш вчитися у військовий ліцей, львівський. Так що це було не моє рішення.

Досить довго ми великою родиною жили разом з бабусею. Потім батьки почали будуватися – купили стару хату в трохи кращому місці, ближче до дороги. І коли побудувалися, мої менші брат з сестрою і батьки переїхали, а я залишився з бабусею. Їй треба було допомагати по хазяйству, бо і корови були, і город великий. А коли я купив і зібрав мотоцикл, бабуся думала, що я у батьків, батьки – що у бабусі, а я – де я був, один Бог знав… Мама пожалілася на мене подрузі, а та розказала їй про військове училище і дисципліну, якої там дотримуються. Так я пішов по військовому шляху.

В ліцеї мені сподобалося. Десь через місяць телефоную додому, розповідаю новини: того вигнали, той сам забрав документи. Батько питає: може заберемо твої документи? Та ні, мені нормально…

Якось на батьківських зборах мама послухала, що про кого розповідали. Всіх сварили, за кожного розказували, а мене не згадали взагалі. Мама підійшла до командира взводу: “Ви за Дзерина забули?” “Та ні, – каже, – у Мишка нормально все. Потрібно тільки деякі предмети підтягнути”. Та я під час навчання встиг і на “дошці пошани” двійочників повисіти. Це, до речі, сильно промивало мізки: неприємно було себе бачити серед таких “героїв”.

– Мама потім ніколи не пожалкувала, що ніби власноруч тебе зробила військовим?

– Вона різко відреагувала, коли прийшли з військкомату по брата. Мама накинулася на них: “Один уже воює. Ідіть звідси!” Другий раз вони на батька нарвалися. Я якраз вдома був. “Ми по  вашого сина”, – кажуть. “А якого вам треба?” – питає батько. Не знали представники комісаріату, що я ще є. Батько поставив їм каву та й питає: “А ти чому не йдеш на війну”. “А я був”, – відповідає. “А де?” – а батько з першого дня моніторив все, що відбувається. Більше того, у 2015 році він особисто будував другу лінію оборони, ВОПи. Півтора місяці провів під Лисичанськом, Попасною. В нашому селі набирали людей, то він і поїхав. Він розказав їм політику партії… “Побрякушки” різні мої приніс їм показати… Пішли ті військові і більше не приходили.

“ВЕРТУШКА ПРОЛЕТІЛА КІЛОМЕТР І ПОВЕРНУЛАСЯ – СНАЙПЕР ЗНЯВ ОДНОГО З ПІЛОТІВ”

– У 72-у бригаду ти прийшов за розподілом?

– Закінчивши сухопутну академію, в рейтингу я був 26 із 54. З нами тоді багато з Криму навчалися, вони, як правило, ішли в берегову охорону. Всі відмінники обирали 24-ку. Коли до мене дійшла черга, залишилися 30-ка, 72-а, 92-а, 93-я та пресполк. А я усвідомлював – пофіг, куди, аби не Київ. Бо лейтенант на 2 тисячі 400 гривень в столиці загнеться. В 30-ці я був на стажировці. Місто мені не сподобалось. А Біла Церква десь під Києвом. Так я і зробив свій вибір.

Поки не був жонатий, відчував себе кар’єристом. Все готовий був робити, по полігонах їздити. Я потрапив у першу роту, де служили солдати-срочники. І понеслося. Білу Церкву я нормально побачив, лише коли ми із Авдіївки у 2017 році приїхали. До того постійно пропадав на службі. Три тижні – житомирський полігон, тиждень – лейтенантські збори в 30-ці. Повернулися – батальйон їде на Половецький полігон. Помилися-попралися – туди рвонули. З Половецька приїхали – 24-та бригада в Яворові проводила бригадні тактичні навчання, їм не вистачало людей для забезпечення накриття мішеневих полів. Треба із солдатами когось старшим відправити. Відправили мене – командира взводу, лейтенанта. Звідти наче додому недалеко – погодився. Півтора місяця там провів, лише один раз додому з’їздив. Повернулися в Білу – перевод техніки почався. А потім копали, будували полігон для роти, що готувалася в Косово їхати. Залучили нас як противника для тренувань. Ми були типу ДРГ. Так ми таке там вигадували – робили підкопи, влаштовували засідки… На кожному учасникові були закріплені спеціальні системи “Майлз”, які фіксували кожне ураження. І ми жорстко переграли всіх. У нас було 1-2 вбитих, а у них – 5-6. “Це хто тут в Косово їде?” – шуткували ми.

В той час почалися події на Майдані. Додому дзвоню, а батьки: “Аби вас туди не відправили, там таке твориться!” А я навіть не знав, що де відбувається. “Та ми зовсім іншим зайняті”, – відповідав. Та й мене захоплювало тоді оце все – полігони побудувати, мішені поставити. Коли 1 березня оголосили тривогу, за мною приїхали. “Та ні, – кажу, – у мене люди, задачі”. Командиру роти пожалівся: “Мене хочуть забрати!” Але залишитися не вийшло. Подзвонив комбат: “Збирайся!” Приїжджаю в Білу Церкву, а в парку вже всі акумулятори ставлять в броню, пробують запустити машини, БК грузять. Несподівано привезли і на кожну машину видали ПТУРи. Всі чотири роки навчання нам розказували, що ви їх тільки на стенді сірі покрашені побачите, найавторитетніший викладач за своє життя робив два пуски. А тут – ось вони.

Перша рота вишикувала колону, нікого додому не відпускають, всі живуть в казармах, жінки приносять чоловікам їжу на КПП… 8 березня ми виїхали в Житомир – злагодження проводити. А у мене в підпорядкуванні були… музиканти, два прапорщики. У кожного по 23 роки вислуги. Вони корок до ПКМу не могли присобачити. Як я з ними буду воювати? – сам себе запитував, коли бачив їхні “навички”. Поки ми їхали, мене перевели із першої роти в другу. Командирів відділень не було, офіцерів не вистачало. От мене і поставили обов’язки виконувати.

Позлагоджувалися і давай грузитися, вночі, при ліхтариках, бо станція не освітлювалася. А до того у нас не було досвіду, як це робити, бо сто років ніхто не грузився. Насилу завантажили танки, БМП, САУ. З нас сформували декілька БТГРів – і кожна все це мала. Самі повлягалися по вагонах. Мені “пощастило” їхати на третій полці. Хоч ліг.

– Знали, куди їдете?

– В Черкаське, під Дніпро, де дислокується 93 бригада. Я зідзвонювався з однокашниками, питав, у кого що відбувається. З 24-ки хлопці також грузилися. Саня Кравченко, син теперішнього командувача ООС, був тоді командиром другої роти. А покійний Валера Бондаренко, його двоюрідний брат, – командиром роти 24-ки. З ними уточнювали, хто що робить, де знаходяться. Всі рухалися, всі були в бойовій готовності.

Поселили нас в одному місці, а техніка наша стояла зовсім в іншому – на околиці Черкаського. Ми до неї ходили озброєні – гранатометники з пострілами. Всі заряджені. Коли ми заходили в магазини, люди від нас шугалися. Три дні побули там. Тоді ж відправили додому строковиків з Криму. У мене було багато татар. Ні з ким контакту не залишилося. З одним лише в 2015 переписувався. А потім випадково в коментарях в соцмережі побачив, як він написав спільному знайомому під його знімком у формі: “Ну, як, підар, воюється…” Але мене він не зачіпав, хоча я виставляв свої знімки з різних місць Донбасу…

З Дніпра нас відправили на Комиш-Зорю, Запорізька область. Це вже були ті дні, коли десантників зупиняли місцеві жителі, кидалися на БМП. Нас попереджали, що цивільні погано налаштовані. Але в магазинах деякі продавці ставилися до нас приязно: “Хлопці, беріть так”. Поки колона шикувалася, люди приносили нам цигарки, якісь корисні штуки. Там мені повезло – французький бронежилет дали. В першому батальйоні у всіх були броніки, каски, правда, старі, металеві. А у нас – геть не у всіх. Тут передають якусь сумку, навіть зразу не зрозумів, що в ній лежить. Закинули в БМП, та й все. А потім вже роздивився. В цьому броніку був і комір захищений, і наплічники спеціальні. Класний!

Наша колона прийшла під Маріуполь, під Нову Ялту. Там почали окопуватися. Нам придали якусь інженерно-саперну роту, бо у нас не було ні молотка, ні цвяха, а вони мали все, навіть колючий дріт. Разом ми зробили блокпост ідеально, як книжка пише. Тоді я і почав носити біля серця два ключі, щоб акумулятори ставити будь-коли. Бо там проводили навіть учбову тривогу. І це потім стало у пригоді. Я прикручував клеми. Поки переходив до другої машини, механік вже міг заводити першу, бо все було готове. Мій взвод завжди першим виходив за територію, шикувався і чекав наступних вказівок. Зараз подібних відпрацювань не вистачає.

Після Нової Ялти ми вирушили далі. До речі, я тоді перший раз побачив пункт масової дозаправки техніки, коли колона стає, розвернута мережа шлангів, які кидають до кожної машини. Водії-заправники, як шуліки, кожний хапає свій шланг і – до машин. 10 хвилин, і рота заправлена. Коли проходив курси підвищення кваліфікації, нам про таке розповідали. І я виявився єдиним, хто таке бачив на власні очі.

Біля Амвросіївки моїм завданням було виводити “Гради” на вогневі позиції, організовувати охорону і після роботи супроводжувати установки назад. На місці нашого розташування ми робили бліндажі. Спочатку хлопці не дуже охоче копали. Але коли під час роботи ми всі побачили вертушку, що злетіла, пролетіла всього кілометр і повернулася, бо ворожий снайпер зняв одного із пілотів, будівництво укриття зарухалося набагато скоріше. Наносили ящиків від “Градів”, бо вони довгі, засипали їх землею для кращого захисту.

Якось я отримав наказ виїхати на переправу за бійцями 3-го полку. Двома нашими бехами ми поїхали разом з двома БТРами 79-ої бригади. Все це відбувалося в Кожевні Донецької області. Ми вели колону 2-го батальйону, який був сформований повністю з мобілізованих. Першою ішла беха, за нею “Урал”. І він підірвався на керованій міні. Вона розірвалася під баком. Купа диму… Колона вся розвернулася в поле і з усіх стволів давай бити по посадці. І танки, і БМП. Боєць 3-го полку із “Мух” лупашив. Там у нас був перший поранений. Обпекло бійця, шкуру здерло. Він легкий був, на щастя. Обстріляли посадку, відійшли. Лише один “Урал” залишився в полі. Спецназ почав шукати нову дорогу. Під’їхали ми під самий російський терикон. Батальйон зайняв кругову оборону, розклалися. Перед нами була Т-видна посадка. Вирішили пройтися, подивитися, де спостережний пункт ставити. А вздовж посадки ішла пряма дорога на Росію. Від нас до жіночої колонії, що там розташовувалася, було два кілометри. Вирішили доїхати до перехрестя. БТР і БМП з різних боків посадки ішли. Доїхали до перехрестя, і звідти по нас почали лупашити стрілкотня, ВОГи полетіли, але серйозних пошкоджень нам не завдали. Я був на броні. Знімаю з себе підсумок з ВОГами, кидаю їх з машини одному бійцю. Дивлюся, в десанті БМП боєць заряджає магазини – кидаю йому з башти свої, щоб він час не втрачав. Ми не могли з БМП працювати, бо перед нами БТР стояв. Як тільки він змістився на пів корпуса, ми зразу включилися в роботу. БТР з другого боку стріляв. Вогневе ураження ми завдали нормальне. Така війна навкруги. А механік сидів у машині, закритий, нічого не бачив. І тут як закричить по внутрішньому зв’язку: “Ура! Зарплата прийшла”. Це була наша перша АТОшна зарплатня…

А бій же триває… Дивлюся, у мене дим із пушки. Вона стріляє, але диму не має бути. А вона була повернута напроти іжектора вихлопної, а звідти масло викидало. ВОГи потрапили мені зверху на радіатор, пробили його. Масло почало стікати в іжектор і викидати його на пушку. Вона гаряча, почало диміти. Поки зрозумів, що до чого… Механік каже: в машині тиск упав, температура підіймається. Кажу: глуши мотор. В ефірі чую, що до нас і 1-ий батальйон підійшов. Зорієнтував командира, де ми є. Він сів в танк і разом з командиром танкової роти під’їхав до нас. Ще з танка в посадку снарядів накидали. Було видно, що звідти шмаття полетіло. Стало зрозуміло, що ворог пішов у бік колонії, навіть штик-ножі погубили. Ми все прочесали, познаходили якісь боєприпаси. Таким у мене був перший бій.

– Ви ж довго залишалися на луганському кордоні…

– “Наша” посадка уходила вліво, ще одна підходила, а посередині курган якийсь з’явився. Ми стали навкруги цієї висоти по посадкам, розбилися по секторам. Наступного дня 2-ий батальйон поїхав далі, на Ізварине. Одна моя машина також поїхала на Ізварине зі спецназом, а я залишився з батальйоном. Доби три ми пробули в посадці нікому не потрібні. Я все переживав, де знайти радіатор, щоб замінити пробитий на БМП. І мені його таки привезли. Правда, поки його везли, він притерся до борту, утворилася дірка… А через тиждень нас почали накривати артилерією, підбили нашу іншу машину.

Тоді всі очкували відповідати, щоб не розв’язати третю світову війну. Тому ніхто не стріляв – ми б били по території сусідньої країни…

Перші втрати в нашій бригаді сталися саме там. Двоє загинули і двоє зазнали поранення від ПТУРа.

Мені все не давала спокою моя БМП. Але я знайшов таки, з чого зняти радіатор, поремонтував нашу беху. І ми вже були на коні.

“ПЕРЕПОВІДАЛИ, ЩО ЖІНКА З РОСІЙСЬКОГО БОКУ КОРДОНУ ПЕРЕСТАВИЛА НАШИМ ХЛОПЦЯМ ВІДРО ОГІРКІВ”

– Коли ти зрозумів, що ви в оточенні?

– Коли до нас перестали доходити колони. Майже кожного дня ми штурмували ту жіночу колонію, але у нас ні фіга не виходило. Мінометами нас просто відсікали. На третій чи четвертий раз ми все ж взяли її. Сепари спетляли. Місцеві приходили туди, вже коли ми зайняли приміщення: я хочу записаться в ополчение. Закривали таких у камери, яких вистачало. Сиділи вони там до крайнього дня, поки ми там знаходилися.

Мій підрозділ не відчував проблем з харчами, на фоні інших екіпажів добре жив. В посадці стояв КрАЗ з американськими сухпайками, мої хлопці почіпляли ящики на беху і закидали їх тими пайками. Навіть томатний сік у нас був у трьох літрових банках. Танковий ящик прикрутили, поукладали все так, щоб нічого не бовталося. Та й возили з собою. По воду ми їздили в Краснопартизанськ.

Перший раз до нас прорвалися продукти в АТБшних фурах. Нам привезли навіть ананаси. Не знаю, як ті машини пробилися, бо нас щільно обстрілювали. Це замкомбата домовився – пробивний був. Він, до речі, вчився в Росії, у нього там було багато однокашників, друзів, то він казав: я в русского стрелять не буду…

Ми вже добре були закопані. Різали посадку, щоб перекритися. На кожній машині була пилка “Дружба-2”. Але на них такий шар фарби накопичився, що зубів не було видно, але то дрібниці. З нами була інженерна машина (ІМЕР), тому БМП обкопали добре. Але все одно – першу беху спалили ПТУром, тому що вона стояла, хоч і зарита, серед поля. І з терикону по ній попадали. Другу спалили прямим влучанням. Це унікальний випадок. Дядько стояв ніч на посту, після зміни ліг в десантний відсік поспати, надів навушники. І в цей час ПТУРом поцілили в радіатор. Машині жопа. Ті, хто знаходилися зліва від нас, були впевнені, що черговий загинув. Його дістають, а він кричить: я тільки змінився, не чіпайте мене. Він навіть не почув, що ПТУР в машину прилетів!

Коли ми зрозуміли, що знаходимося в оточенні, довгий час трималися тому, що по нас лупашили, а у нас жодної втрати. Ніхто і не боявся. Артилерія наша тоді працювала прекрасно. Тому ми себе впевнено почували. Правда, коли до нас прилетіли літаки, вони скинули боєприпаси, та тільки не ті. Калібр той, але до самохідної артилерії, а не до причіпної.

Потім розбили наш 3-ій батальйон за Зеленопіллям… Вони пройшли через нас, відходячи. Під Ізвариним почали щемити 2-ий батальйон. Він прибився до нас. Коли третій раз прилетів літак, він скинув боєприпаси і 90 сухпаїв на 400 з чимось чоловік. Як це поділити? От тоді потроху почалася паніка. Але мені їжу з шахти Довжанська головний інженер в сумці привозив. Якось звідти вночі спробували вивезти вугілля. Командир роти зверху дивився в той бік в старий прилад нічного бачення. “Циклоп” називається. Він побачив, що якийсь ліхтар рухається, дав команду: “Лупаш туди”. Ми той потяг ганяли до ранку. Три дні так було. Через управління бригади вийшли на нас: не потрібно стріляти по ньому. Крім того, були порвані дроти, які підходили до шахти. Керівництво шахти попросило їх полагодити. Я найближче до них знаходився, тому пішов на перемовини. Головний інженер прикульгав до мене з паличкою, а ще продукти передав. Сказав, що у них ще насоси перестали працювати. Якщо все не поремонтувати, шахта стане, а це чотири тисячі людей… Я зв’язався з своїми, все пояснив. “Сьогодні точно нічого робити вони не зможуть, – мені сказали. – А завтра – можливо. Візьми номер телефону і хай дасть всю інформацію: скільки приїде машин, номери… А ми їх проведемо, щоб по міннимх полях не пішли”. Наступного дня покійний сапер дядя Ваня провів ремонтників, вони до обіду все зробили. Але після обіду знову всі дроти пошкодило – артилерія ж працювала. Але з того часу сумки з їжею нам носили кожного дня. Я ділився з усіма.

Випалив цинк від боєприпасів, в ньому ми і суп варили, і картоплю. Замість м’яса із сухпая брав “Завтрак туриста”, робив зажарочку на кришечці з котелка. Так що ми навіть супи їли. Трималися непогано. Ті, хто ближче до Росії знаходилися, були в гіршому становищі. Хоча переповідали випадок, коли жінка з того боку кордону відро огірків нашим хлопцям переставила.

Наші з терикону бачили на території Росії срочників якоїсь бригади, бо вони віддавали військові вітання, на війні так не робиться. Похіхікали ще над цим. А потім над нами почали безпілотники літати. Полювали ми за ними, але нічим дістати не могли – високо. А потім почала назрівати паніка. Бо до нас мала прийти 95-та бригада. Не прийшла. 30-ка – не прийшла. Зліва десь через 40 чи 50 кілометрів стояла 24-та бригада. Виявилося, що її вже там немає. Справа тільки частина 79-ої залишалася.

В день, коли ми пішли звідти, нас крили постійно. Я пішов до своєї БМП. Поряд “Гради” лягли, уламки влучили в мій рюкзак – в ньому хороший бушлат лежав, ще з бурси… От він і згорів. А пінка для бриття вибухнула, і все дерево поряд стало білим. Деякі речі я все ж врятував. Увечері нам дали наказ – виходимо, бо вже було багато знищеної техніки і бліндажів. В танках палива майже не було, як і у мене в БМП. Нам дали команду іти до жіночої колонії. А вона стоїть безпосередньо на кордоні, біля пропускного пункту. Ми самі не знали, що там буде. На кордоні нас чекали: стояли чоловіки і жінки, всіх шмонали. В самій будці, де чергують прикордонники, сканували наші документи. У когось ніж забрали, у когось радіостанцію. У мене залишалася одна – одну в озеро скинув, другу спалив, коли були в тюрмі. Що ще лежало в рюкзаку? Радіостанція, американський сухпай, розгрузка і два біноклі. Це все забирали. А мені шкода. І біноклі хороші, та й що – радіостанції мудакам дістануться. Краще б скинув – думав. Та все мене жаба давила. Телефони ще забирали. Я сказав, що мій згорів. А мій кнопковий через порваний карман впав в штанину, яка була заправлена в берці. Після перевірки документів зробив вигляд, що мене вже обшмонали. Та й пішов. Далі феесбешники ставили питання. Я дав пояснення, хто я, звідки. Питали, скільки воюю. “О, – зраділи, дізнавшись моє звання. – Цілий лейтенант! Що закінчував? Яка техніка у вас була?” Про все розпитували. З музикантами моїми хохма виникла. Вони ж на питання, яка посада, чесно відповідали: музикант вищої категорії, або старий трубадур. “Так що ти тут робиш?”, – дивувалися росіяни. “З кулеметом бігав”, – говорили дядьки.

Людей збирали в колони чоловік по 30 і відправляли наче відпочивати. Я став у найближчу таку групу. “Ні, – кажуть мені, – іди сюди”. Відвели в бік, ще когось до мене привели. І нас, чоловіка чотири, кудись повели. Я тоді подумав: спалили, що я рюкзак на огляд не дав. Привели в автобус, впритул до нього стояв “шишар” – ГАЗ-66. Ті, хто вже у нас брали пояснення, були в цивільному, а тут вже питання ставили люди в чорній формі і балаклавах, в рукавичках з обрізаними пальцями. Давай питати про спецназ, чого вчили, де ці герої. Що б я не казав, не вірили: “Ти п#диш”. І давай мене місити. Ноги та руки так повикручували, що я їх перестав відчувати. Коли мене з “шишаря” викинули, я не міг піднятися, бо ноги не реагували, просто випав звідти. А мій рюкзак, до речі, залишився біля машини, я його забрав, коли зміг піднятися. Мене запхнули в автобус. Там уже парочка людей сиділи. У мене обличчя не чіпали, а у них в крові все, у одного руки скотчем примотані до стойки. Це був Діма Домарев – я його знав. Привели до нас ще одного хлопчину. Нас охороняв якийсь вузькоокий, у нього на шкірі був кажан набитий. Він весь час кричав нам опустити голови, не дивитися. Приходили до нас якісь їхні військові, вели розмови: куда вы ввязались, мы на порядок выше. Були дивні якісь моменти. Між нами та табором біженців – ми бачили, що там такий добудовують – несподівано прилетіла пара ВОГів. “Вы видите, это с вашей стороны прилетело”… А дядько наш відповів: “Кому ви вуха крутите?” І питає солдатика, який шуганувся вибухів: “А ну розкажи технічні характеристики АГСу”. Той мовчить. Дядько тоді сам пояснив: “Ми знаходимося як мінімум в трьох кілометрах від українського кордону. Максимальна дальність ВОГу – 1730 метрів”. Звідки стріляли?”

Ефесбешники поводили себе, як в кіно. Одні були “хорошими”, інші – “поганими”. Одні нас били, інші розпитували. “Хороші” пропонували залишитися в Росії. О четвертій ранку випала нагода, що ми залишилися самі. Хтось каже: треба дзвонити своїм. А у мене ж телефон є, але я його дістати не міг, бо спалився б. Тут повз нас провели колону і черговий наглядач сказав: “Ці точно потраплять додому, а ви – навряд”. Це підштовхнуло мене вивернутися і таки дістати телефон, коли знову випала можжливість. Я набрав заступника комбата: “Василіч, ми в автобусі, нам п#дець”. А він кричить: “Я тебе не чую”. Тільки на третій раз почув. Вже не знаю, чи через ОБСЄ, чи через однокашників своїх, з якими вчився в Росії, він домовлявся. Але нас все ж вивезли через прикордонний пункт біля Маріуполя. Три години везли по території Росії. В три етапи віддавали українських військових. Нас же було понад 400 чоловік.

Рюкзак вдалося забрати?

– Так. Той сухпай, що у мене був, потім вдома всі спробували – я хизувався, що в армії видають. Розгрузки вже немає, загубив десь. Радіостанція вдома. І бінокль зберігся. Після того всі розбіглися по госпіталях… А після того, як повернулися в бригаду, зовсім скоро знову потрапив майже в оточення під Старобешевим. Там я думав: “Чого ж я такий дурень – нещодавно ж бачив ці кацапські морди, і знову до нас приходить гарний, помитий, побритий майор з кантиком і перемовини з нами влаштовує”…

-Як це було?

-Нам поставили завдання прикрити два мости – це була дорога з Іловайська. По ній мали виходити колони. Ми заходили туди ввечері, але заблукали. Одне село двічі об’їхали. Начштабу прийняв рішення ночувати на околиці. Зранку нас мінометами крили, поки ми ішли колоною. І ми натикнулися на сепарський блокпост. А на жодній нашій машині, чомусь так вийшло, не було ні прапора, ні позначки нашої. Сепари машуть, ми їм. І влітаємо в Старобешеве. Зайняли мости, розсередили техніку, давай організовувати все. Я пішов з іншими бійцями перевірити вулиці, які залишалися у нас в тилу. Бачимо, стоїть біле “Шевроле”, а між сідушками – автомат. Дістали з салону два автомати, пакет з радіостанціями, зарядками, ящик з гранатами. І тут підходить якесь “тіло”, дістає гранату і лягає на неї з криками: Я всех подорву! Дай сюди, – дістали ми ту гранату. – Це не так робиться. Показали, як потрібно. Ну щоб знав… Завдяки знайденим радіостанціям ми накришили там ворогів достатньо, бо ж чули, що вони говорять. І тут з боку противника, звідки по нас стріляли, іде дядько з білим прапором. Він просив забрати поранених. До нього пішов начальник штабу. Приїхав ще майор росіянин. Півтори години щось говорили. Знову почалися розмови: здавайте зброю… Коли я це почув, підготував все, аби замінувати всю нашу техніку… Нічого б не віддав. Довго домовлялися, але вирішили, що на БМП нас випустять. Ми вийшли зі зброєю. На околиці Старобешева ми пропустили колону. Це був жах. Ішли автобуси, КамАЗи, ГАЗони… А за ними кров’яка тече.

Нам показали, як виїжджати. Кілометр їхали, як нам показали, а потім – полями пішли, бо знали, що артилерія наведеться і нас розстріляють… Вийшли звідти в район Старогнатівки, перед Новою Ласпою сказали ставити блокпости. Але на наступний день – нове завдання: займати оборону в селі Стила. Але ми встигли дійти до Петрівського, як нам повідомили, що в Стилі – противник. Якби ми тоді пройшли вперед, опинилися б в оточенні знову.

“АБИ ВРЯТУВАТИ ТАНК, ПОДЗВОНИВ ЗНАЙОМОМУ ТАНКІСТУ: ТВОЇ КИНУЛИ БРОНЮ, ЯК ЇЇ ЗАВЕСТИ?”

-Мені поставили завдання виставити бойову охорону на околицях Петрівського, – продовжує Михайло. – Я став перед висотою, аби зупинити ворога, якщо буде іти вперед. 12 вересня почався обстріл. Приїхав мінометник, став прямо біля нас – він не знав, де ми – розклав два міномети, кинув три міни. Миттєво прилетіла відповідь і пішли сепарські танки. Почувши звук, подумав: чого це мій танк завівся, я ж не давав команду. І тут по соняшниках промчав танк. Тільки башту його було видно, бо соняхи вже високі були. З другого боку дороги мчав другий. Розумію, що у мене ж двох танків немає, що це точно не мої. З сусідньої посадки приїхало БМП, прибіг механік: “Всі втікли. Почули танки і по соняшнику втікли”. Пізніше вияснилося, що ще один танк на Петрівське пішов.

Богдан Гарнага, позивний Бахмат, командир взводу, виходить на мене по рації і питає: “Як по батькові твого батька, хто нас тактиці в академії вчив? Відповідай”. Він думав, що нас вже пов’язали, що наші радіостанції у ворога. Поки я не почав матом на нього перти, не вірив.

Я іду до свого танка, а там дійсно нікого немає. І радіостанція на пеньку стоїть.

Виходжу на начальника штабу: “Танкісти з#балися. Що з танком робити?” “Підривай нафіг”, – чую. “В сенсі?” – я не зрозумів. А на правому фланзі стояв Валерій Гудзь з ротою. Чую, йому також дають команду відходити.

Що мені робити? Залажу в танк. Давай розбиратися. А у мене телефон був з ліхтариком – лейтенантський називався. Коли з бурси випускався, отримав виплату – дві зарплати – і купив цей телефон, в ньому ще батарея довго тримала. Телефон в зуби, включив ліхтарик. Але як що включається? Згадав, що обмінявся телефоном з командиром танкової роти. Набираю його: “Вася, де в танку маса включається? Твої втікли”. Він мені все пояснив і я таки запустив цього танка, передачу включив, а як зняти “горний тормоз” – не знаю. Випадково натиснув потрібну педаль. І боюся – бо далеко ж чутно, що танк завівся. При цьому чую ефір – всі відходять. Запустив передачу – і танк поїхав. Він тільки на третій міг їхати, як черепаха. Бехи, до яких я доїжджав, дали драпака швидше. І я повзу на цьому танку по полю. В мордяку #башать соняшники. Переїхав одну посадку, другу. Пилюку побачив – бехи туди пішли. Я за ними. Виїхав вже на асфальтну дорогу, розкрутив танк до п’ятої передачі. В якийсь момент задивився, і злетів з асфальту, не вписався в поворот. А там високовольтна лінія, стовпи. Дивом не врізався, здав назад. І побачив під посадкою дві бехи. Це якраз Бахмат був.

Ми разом доїхали до Богданівки. А далі у нас карта… закінчилася. У мене лише шмат був. Написано на обрізі – три чи чотири кілометри по прямій до Новогнатівки. Але ж польова дорога уходила вліво. І наче ж це наша територія. Поїхали по накатаній дорозі. Вискочили на асфальт. Оп – колона стоїть. Виявилися наші. Якраз руку мотають начальнику штаба – я в ефірі чув, що його поранило. “Є карта?” –питаємо. Він показав, де потрібно нам стати. Це було там, де ми з Гарнагою зустрілися. “З танками що робити?” – питаю. – Залишай тут. Ми повернулися до тої посадки, де нікого не було. Ліг я під деревом – приходжу до тями. Вася Федик дзвонить, розпитує, що з тим танком. Порозказував мені, де в Білій Церкві куди ми підемо, що будемо пити. Мені аж смішно стало. Я в такій сраці знаходжуся, ні зліва, ні справа нікого немає. А він мені про якісь гулянки говорить. В тій посадці з 12 вересня 2014 року я простояв більше ніж півтора року.

– Так почалася формуватися лінія оборони?

– Зараз там якраз лінія відведення. На другий-третій день в ефірі я почув, що десь поставили сьому роту, машини підігнали, мені танчика дали, ще одну беху. Кілометри два фронту мені “виділили”. Нас там бомбили дуже добре. Всі поля розхірячені були, всі у воронках. Наче мак насипали… Але саме так рота почала формуватися і мати вигляд, як рота. Навкруги по всіх попадали, а по нас- ні. За весь час дві чи три міни влучили в посадку і все. І два загиблих у мене було за той термін. Один – на свій день народження. Молодий хлопчина прийшов з посту і застрелився. Другий – коли на штурм Білокам’янки ходили. Женя Ровний… Танковий снаряд впав поряд з ним. Він загинув. Трьох поранило.

– В бою під Білокамянкою ти також брав участь?

– Моя рота знаходилася на лівому фланзі. Коли готувалися іти на штурм, на мої позиції став танковий батальйон. Наш батальйон був дуже потужним. У мене на всіх БМП всі нічники працювали. Зараз такого немає… Ми пізніше всіх вийшли з того бою. Під час руху несподівано заклинило двигун БМП. Вчепили машину, розвернули. В ефірі кіпіш – кидайте все. Як це кинути? Я вже нічого ніколи не кидав. Беха максимум на другій передачі тягне. А крили конкретно по всіх. Роман Дармограй, позивний Стриж, (він зараз комбат 3-го батальйону нашої бригади) перечепив беху до танку. Всі навкруги виходять, а мої – ще копають. Бігом лопати загрузили. Воду, мабуть, лише залишили. Розриви були вже близенько від нас – метрах в п’ятдесяти. Я їх бачив добре. Як жоден уламок не зачепив – не розумію. У мене ж голова над люком стирчала… Таке можна лише в кіно побачити, що я бачив на власні очі.

Вийшли на курячу фабрику в селі Ближнє, спали там на курячих ящиках – з двох робили одне ліжко. Ввечері була нарада. Штурм хотіли повторити. Але все ж відмовилися від цієї думки.

Якраз після того бою я пішов у відпустку, а Рома Дармограй заводив роту на ті позиції, звідки ми пішли на штурм. Там постійно було гаряче. І ДРГ приходили, і крили нас добре. Але ми добре там працювали. Звідти ми вийшли спочатку на полігони, після чого зайшли в Авдіївку.

Туди я вже заходив замкомбата 3-го батальйону. Я постійно був у русі – то з бронегрупою живу, то на позиціях. В інтересах 1-го батальйону ми багато лупашили по ясинуватській розв’язці. Міномети до лютого постійно там працювали. Відстані були – 70 метрів. На лівому фланзі знаходився бетонний паркан, до якого впритул підходив ворог. Дірки в ньому наробили. Наші провели розвідку, на початку січня 2017 року пройшли до самого паркану. Ми дивилися в щілини і бачили, як і що робить ворог. Але вони це швидко зрозуміли. І вже робили так, щоб ми їх не бачили. Коли основні зусилля противника були зосереджені на промці та позиціях “Алмаз”, ми трохи продвинулися і на шахті “Бутівка”, бо там вже все було заздалегідь також сплановане.

– Зараз ти знову в цих місцях неподалік від окупованої Ясинуватої. Але тепер ти вже комбат.

– Так, це моя перша ротація на цій посаді. Але для мене нічого нового. Два рази по пів року я вже виконував обов’язки командира батальйону, заводив батальйон на Світлодарську дугу.

– Ти по суті своїй військовий?

– У мене не було навіть ідей іти після ліцею кудись в інше місце, а не в сухопутну академію. Коли у 2018 році контракт закінчувався, жінка мене вмовляла – не подовжуй. А я ще при знайомстві їй сказав: з армією я був раніше одружений, ніж з тобою. Напередодні закінчення контракту спитав дружину: “Так що далі робити? Контракт закінчується”. Вона сама зрозуміла, що іншого шляху немає. Підписав ще на п’ять років.

– Скільки вже вашому сину?

– Три з половиною роки.

– У військовий ліцей його віддаси?

– Не знаю… – Мишко задумався. І додав: – Головне, щоб коли він виросте, вже не треба було воювати за свою країну.

До Львова зі зони ООС повернулись військовослужбовці 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Кого нагородили

На Львівщині запровадили місцеві виплати родинам і родичам загиблих у зоні АТО/ООС і збільшили – їхнім дітям

Пораненим учасникам АТО/ООС на Львівщині пропонують безкоштовний сімейний відпочинок на 1,5 тис грн

101 воїн АТО/ООС отримає від Львова по 100 тис грн. Перелік осіб

Ветеранів АТО/ООС кличуть на службу в митні органи

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.